"Восточная
Галичина и Лемкивщина исконно неотделимая часть единой великой Руси: в
этих землях коренное население всегда было русским, устроение их поэтому
должно быть основано на русских основах. Я буду внедрять тут русский
язык, закон и устрой".
"Желая
обессилеть русское государство прежде чем объявить ему войну, немцы
задолго до 1914 года стремились разрушить выкованное в тяжелой борьбе
единство русского племени.
С этой целью ими поддерживалось и раздувалось на юге России движение,
поставившее себе целью отделение от России ея девяти губерний, под
именем "Украинской Державы". Стремление отторгнуть от России малорусскую
ветвь русского народа не оставлено и поныне. Былые ставленники немцев ,
положившие начало расчленению России, продолжают и теперь совершать
свое злое дело создания самостоятельной "Украинской Державы" и борьбы
против возрождения Единой России".
"Было
две русские школы во Львове. «Русские» они назывались, не «украинские».
Потому что у поляков не было украинского языка здесь. Не было ни
профессоров украинских — все были либо австрийцы, либо евреи, либо
немцы, либо поляки. Украинцев не было, и студентов не было украинцев —
так, немножко было. К 40-м, когда пришла Красная армия, коммунисты...
Они сказали: «Какие вы русины? Вы — украинцы. Вы были русинами все тут.
Украинский язык принесли большевики сюда с Востока Украины. Они
организовали здесь украинские школы и назвали ваш русский язык
украинским языком Здесь была Русь — Галицкая Русь, Червонная Русь. Люди
говорили по-русски, потому что они были русины. Проект «Украина» создали
австрийцы для вас, чтобы оторвать вас от России, от Руси. Разделили
нас".
Перша цитата – з промови перед представниками львівської громади російського
"генерал-губернатора Галиции и Буковины"
графа Алєксєя Бобрінского після захоплення росіянами Львова на початку
вересня 1914 року. Як і багато його колег, граф відмітився жорстокими
репресіями проти українців, придушенням українського руху, зокрема
виславши до російської глибинки Андрея Шептицького.
Друга – шматок з датованого другою половиною серпня 1919 року звернення
"к населению Малороссии" головнокомандувача Збройних Сил Півдня Росії генерала Антона Денікіна, який своєю непримиренною і дубовою
"єдінонєдєлімською"
позицією, зокрема – щодо України, загубив і "Збройні Сили Півдня Росії"
і, у підсумку всю білу справу, але ж, натомість, "не поступился
принципами".
І зрештою, останнє – новітні одкровення теперішнього поки ще
генерального консула Російської Федерації у Львові Євгєнія Гузєєва.
Зворушливе і промовисте "єдіномисліє", чи не так?
Мораль? Нема в цьому жодної моралі, поза тією, що міститься у ще одній цитаті, цього разу з
"инструкции агитаторам-коммунистам на Украине" "народного комісара" Л.Троцького (перша половина 1920 року):
"Без
Украины нет России. Без украинского угля, железа, руды, хлеба, соли
Черного моря Россия существовать не может: она задохнется, а с ней и мы с
вами Ни на одну минуту не забывайте, что Украина должна быть нашей".
Проте після промов Бобрінского була переможна усусівська Маківка, далі -
втеча російських "генерал-губернаторів" і загальний крах російського
фронту. За зверненням єдінонєдєлімого Денікіна – масове народне
повстання та українсько-білогвардейська війна 1919-го року, в котрій ми
хоч і не перемогли, але вони – програли все. А товариш Троцький
напучував своїх агітаторів у час, коли Дієва армія УНР під командою
генерала М.Омеляновича-Павленка нищила червоних у Зимовому поході;
напучував, вимушено визнаючи, що
"в
[українцях] проснулся спавший сотни лет дух запорожского казачества и
гайдамаков. Это страшный дух, который кипит, бурлит, как сам грозный
Днепр на своих порогах и заставляет украинцев творить чудеса храбрости.
Это тот самый дух вольности, который давал украинцам нечеловеческую силу
в течение сотни лет воевать против своих угнетателей: поляков, русских,
татар и турок и одерживать над ними блестящие победы". Троцький тоді знав, що казав.
А що ж нинішня консульська балаканина г-на Гузєєва? А що ж патякання
одного з кремлівських гномів, чи то пак газових лепреконів, який днями
повідав, що Росія, мовляв, перемогла б у війні Гітлера і без України
(після чого логічним було б очікувати заяви істінно-канонічного
Гундяєва, що Москва стала б центром ісконного православія та Русскаго
міра і без Києва).
Нічого. Поки що не чутно ні традиційно щедрих на вимоги і заяви
галицьких рад, ні традиційно щедрих на марші і струшування повітря
партій. Не кажучи вже про Грищенка чи то, тим більш, томущопринципового
мироточивого світила регіональної стабільности, яке мабуть натомість
переймається, відповідно до своїх інтересів та вікових потреб,
"йолкой".
Мазохістська москвофілічність теперішньої мало-російської влади потребує символічного оздоблення. Наприклад, після Гузєєва під
"йолкою" ім.Януковича органічно виглядала б Снєгурочкою галичанка Ганна Герман. А саму
"йолку"
після останнього смачного привітання межі очі від Путіна москволюбиві
пацани з піонером-барабанщиком Колесніченком могли б красиво перев'язати
"георгієвской лєнточкой", тим більш, що вони тепер можуть нею ж і утертися.
Втім, кому і плювок в обличчя – Божа роса. Аби від царя-батюшки.
"Восточная
Галичина и Лемкивщина исконно неотделимая часть единой великой Руси: в
этих землях коренное население всегда было русским, устроение их поэтому
должно быть основано на русских основах. Я буду внедрять тут русский
язык, закон и устрой".
"Желая
обессилеть русское государство прежде чем объявить ему войну, немцы
задолго до 1914 года стремились разрушить выкованное в тяжелой борьбе
единство русского племени.
С этой целью ими поддерживалось и раздувалось на юге России движение,
поставившее себе целью отделение от России ея девяти губерний, под
именем "Украинской Державы". Стремление отторгнуть от России малорусскую
ветвь русского народа не оставлено и поныне. Былые ставленники немцев ,
положившие начало расчленению России, продолжают и теперь совершать
свое злое дело создания самостоятельной "Украинской Державы" и борьбы
против возрождения Единой России".
"Было
две русские школы во Львове. «Русские» они назывались, не «украинские».
Потому что у поляков не было украинского языка здесь. Не было ни
профессоров украинских — все были либо австрийцы, либо евреи, либо
немцы, либо поляки. Украинцев не было, и студентов не было украинцев —
так, немножко было. К 40-м, когда пришла Красная армия, коммунисты...
Они сказали: «Какие вы русины? Вы — украинцы. Вы были русинами все тут.
Украинский язык принесли большевики сюда с Востока Украины. Они
организовали здесь украинские школы и назвали ваш русский язык
украинским языком Здесь была Русь — Галицкая Русь, Червонная Русь. Люди
говорили по-русски, потому что они были русины. Проект «Украина» создали
австрийцы для вас, чтобы оторвать вас от России, от Руси. Разделили
нас".
Перша цитата – з промови перед представниками львівської громади російського
"генерал-губернатора Галиции и Буковины"
графа Алєксєя Бобрінского після захоплення росіянами Львова на початку
вересня 1914 року. Як і багато його колег, граф відмітився жорстокими
репресіями проти українців, придушенням українського руху, зокрема
виславши до російської глибинки Андрея Шептицького.
Друга – шматок з датованого другою половиною серпня 1919 року звернення
"к населению Малороссии" головнокомандувача Збройних Сил Півдня Росії генерала Антона Денікіна, який своєю непримиренною і дубовою
"єдінонєдєлімською"
позицією, зокрема – щодо України, загубив і "Збройні Сили Півдня Росії"
і, у підсумку всю білу справу, але ж, натомість, "не поступился
принципами".
І зрештою, останнє – новітні одкровення теперішнього поки ще
генерального консула Російської Федерації у Львові Євгєнія Гузєєва.
Зворушливе і промовисте "єдіномисліє", чи не так?
Мораль? Нема в цьому жодної моралі, поза тією, що міститься у ще одній цитаті, цього разу з
"инструкции агитаторам-коммунистам на Украине" "народного комісара" Л.Троцького (перша половина 1920 року):
"Без
Украины нет России. Без украинского угля, железа, руды, хлеба, соли
Черного моря Россия существовать не может: она задохнется, а с ней и мы с
вами Ни на одну минуту не забывайте, что Украина должна быть нашей".
Проте після промов Бобрінского була переможна усусівська Маківка, далі -
втеча російських "генерал-губернаторів" і загальний крах російського
фронту. За зверненням єдінонєдєлімого Денікіна – масове народне
повстання та українсько-білогвардейська війна 1919-го року, в котрій ми
хоч і не перемогли, але вони – програли все. А товариш Троцький
напучував своїх агітаторів у час, коли Дієва армія УНР під командою
генерала М.Омеляновича-Павленка нищила червоних у Зимовому поході;
напучував, вимушено визнаючи, що
"в
[українцях] проснулся спавший сотни лет дух запорожского казачества и
гайдамаков. Это страшный дух, который кипит, бурлит, как сам грозный
Днепр на своих порогах и заставляет украинцев творить чудеса храбрости.
Это тот самый дух вольности, который давал украинцам нечеловеческую силу
в течение сотни лет воевать против своих угнетателей: поляков, русских,
татар и турок и одерживать над ними блестящие победы". Троцький тоді знав, що казав.
А що ж нинішня консульська балаканина г-на Гузєєва? А що ж патякання
одного з кремлівських гномів, чи то пак газових лепреконів, який днями
повідав, що Росія, мовляв, перемогла б у війні Гітлера і без України
(після чого логічним було б очікувати заяви істінно-канонічного
Гундяєва, що Москва стала б центром ісконного православія та Русскаго
міра і без Києва).
Нічого. Поки що не чутно ні традиційно щедрих на вимоги і заяви
галицьких рад, ні традиційно щедрих на марші і струшування повітря
партій. Не кажучи вже про Грищенка чи то, тим більш, томущопринципового
мироточивого світила регіональної стабільности, яке мабуть натомість
переймається, відповідно до своїх інтересів та вікових потреб,
"йолкой".
Мазохістська москвофілічність теперішньої мало-російської влади потребує символічного оздоблення. Наприклад, після Гузєєва під
"йолкою" ім.Януковича органічно виглядала б Снєгурочкою галичанка Ганна Герман. А саму
"йолку"
після останнього смачного привітання межі очі від Путіна москволюбиві
пацани з піонером-барабанщиком Колесніченком могли б красиво перев'язати
"георгієвской лєнточкой", тим більш, що вони тепер можуть нею ж і утертися.
Втім, кому і плювок в обличчя – Божа роса. Аби від царя-батюшки.
"Восточная
Галичина и Лемкивщина исконно неотделимая часть единой великой Руси: в
этих землях коренное население всегда было русским, устроение их поэтому
должно быть основано на русских основах. Я буду внедрять тут русский
язык, закон и устрой"