Борони Боже мати такого сусіда. Він, не питаючи дозволу, щоразу ввалюється до вас серед ночі. Ставить на стіл пляшку, запалює цигарку та плює на підлогу. Потім, хильнувши чергового гранчака, лізе до вас у родичі. А щойно ви спробуєте зробити йому зауваження – записує вас у свої вороги. Легко – так само, як він уже назвав своїми найзлішими ворогами усіх, кого тільки знає…

 

Власне такого сусіда ми, українці, маємо вже не одне століття. І що, скажіть, чи ми виглядаємо краще, коли наші керманичі ставлять саме його нам у приклад, закликають дружити, брататися з ним та наслідувати його звички? Якби мова йшла не про дві держави, а про двох нерозумних хлопів, то що б ви сказали? Який твій друг – такий і ти сам, чи не так? Годі вже виправдовувати відсутність волі вигнати нахабу за межі власної хати побрехеньками про щось таке спільне, чи то біографію (історію), чи то характер (національний менталітет). Треба вже нарешті зрозуміти, що ми, маючи такого сусіда, мимоволі стаємо перед вибором: або будемо підтримувати його та також протиставлятимемо себе усім іншим, або ж поставимо хама на місце та, принаймні, самі станемо нормальними людьми з точки зору спільноти.

 

Мабуть, серед читачів немало знайдеться таких, хто назве, щонайменше, некоректним порівняння поведінки п’яного москаля із кремлівською владою. Звісно, нас із дитинства вчили не узагальнювати такі речі. При чому, вчили саме представники тієї «цивілізації», яка й полюбляє робити усе те, про що йшлося на початку цієї статті. Відтак, аби розставити усі крапки над «ї», пропоную, як завжди, проаналізувати поведінку політиків у руслі останніх подій. Впевнений, аналогії вникнуть самі собою.

 

Чи знаєте ви інші приклади, коли керівники великих держав «дипломатично» розповідали про президентів сусідніх країн, що вони, м’яко кажучи, погані люди, що з ними немає про що говорити і що вони пошкодують, оскільки поводилися не так, «як треба»? Чи пам’ятаєте, хто так в офіційних заявах говорив про Саакашкілі, Ющенка, потім – Лукашенка, а незабаром скаже, судячи з усього, і про Януковича?

 

Чи пам’ятаєте, як попередники отих керівників «великої держави» показували цілому світові «кузькіну мать», а перед тим – дружити з Гітлером, а ще раніше – намагалися запалити «вогонь світової революції»? Чи може, щось у політиці Кремля змінилося зараз?

 

Звісно - дочекаєтеся! 30 листопада цього року, виступаючи у Кремлі із щорічним посланням до Федеральних зборів РФ, яке, за своєю сутністю, визначає основні напрямки подальшої внутрішньої та зовнішньої політики Російської Федерації, президент Медведєв сказав, що як не вдасться домовитися з НАТО про спільну ПРО (протиракетну оборону), то почнеться нова гонка озброєнь. Отже, він фактично оголосив нову холодну війну з Європою та Сполученими Штатами Америки. Бо ж відомо, що пропозицію Росії долучитися до ПРО, яку в останні роки РФ критикувала як чи не найбільше на планеті зло, на Заході буквально підняли на сміх. Тільки останній дурень може сьогодні сподіватися, що НАТО, яке у нашого північно-західного сусіда досі називають агресивним ворожим блоком, погодиться обміняти власну безпеку на сумнівні перспективи дружби. Тож Медведєв, якщо поки й не погрожує Заходу, то вже його, принаймні, шантажує.

 

Але чим він може налякати усе ті ж США, котрі грають першу скрипку у НАТО? Ніхто насправді не вірить у велику потугу російського війська. Після десятиліть деградації та деморалізації воно навіть із маленькою та слабкою Грузією впоратися не змогло, а про нескінченну війну у Чечні й мови немає. Залишається в них хіба що ядерна зброя. Але в те, що російські ракети здатні уразити ті об’єкти, на які вони досі націлені, зовсім не віриться – технологічний рівень вже не той, що потрібен для сучасного моменту. Хіба що вони можуть підірватися просто на старті, спричинивши глобальну екологічну катастрофу, якою й справді можна шантажувати Захід. І це схоже на поведінку людини, котра, мешкаючи у багатоквартирному будинку, вимагає щодня у сусідів, аби йому на сто грам давали, бо інакше він пустить газ з кухонної плити.

 

Найдивніше ж, що у нас, в Україні, ніхто з офіційних осіб досі не дав належної оцінки отакій поведінці сусіда. Навпаки, українські політики, немов сліпі й глухі, далі, як правило, закликають дружити з РФ, погоджуються з тезами про те, що їхній народ не такий, як їхні керманичі, що ми маємо дружити й брататися тощо. Окремі з таких тез, як не дивно, звучать навіть з уст лідерів найрадикальніших націоналістичних партій. А тим часом «брати» обрали собі примітивну тактику пересварити усіх своїх сусідів між собою, а заодно – з цілим світом, аби тільки залишитися самим у центрі уваги. При чому, мова йде не про якихось міфічних карликів, котрі буцімто узурпували владу у тій державі, а про загальноприйняте у тому суспільстві розуміння світового порядку, якщо бажаєте, про суто російський менталітет.

 

Ось, до прикладу, відомий російський митець Євген Гришковець, виступаючи на українському телеканалі «Інтер», заявив, що для росіян – питання «самолюбія», що українці раптом отримали шанс на безвізовий режим раніше від них. Це, мовляв, їх «напрягло». Якщо ж згадати, як росіяни зустріли новину про вступ України до СОТ раніше за них, як обурювалися перспективам членства в НАТО, яких РФ не отримало, то картина вимальовується доволі чітка. З точки зору росіянина українець може жити як завгодно добре, але у жодному разі не краще за нього самого. При чому, злість і заздрість сусідів не вщухає навіть тоді, коли усі перспективи (НАТО, безвізовий режим з ЄС та й СОТ, перевагами якого Україна добровільно не користується) давно зникли з порядку денного. Все одно: як ви посміли лізти поперед батька в пекло!

 

Відтак, українців вирішили карати найнещаднішим чином. За буцімто зраду російських інтересів. Газотранспортна система України, як відомо, може перекачати на захід майже 180 млрд. кубометрів газу. Стільки Європі не потрібно вже, тому вона завантажена в останні роки ледь на 100 млрд. кубів. Але Росія, не зважаючи на багатомільярдні витрати, таки будує нікому не потрібні «Північний» та «Південни» потоки, щоб покарати неслухняних українців, а заодно – білорусів, при балтійців та поляків. Не слухаєте нас – ми залишимо вас без останньої копійки!

 

І ось новий «подаруночок» від «братнього» народу, перед яким за останній рік влада Януковича вже так прогнулася, що, здається, далі вже нікуди: експерт з енергетичних питань Володимир Саприкін прогнозує, що після взаємних розрахунків «Нафтогазу України» та російського «Газпрому», котрі попри старання української та російської влади так і не вдалося об’єднати в єдине ціле під проводом Кремля, українцям доведеться підвищити вартість газу у квітні наступного року не на 50%, як передбачалося раніше, а на 100%, тобто – удвічі.

 

А що ж там такого сталося із тим злощасним об’єднанням? Власне, Янукович не був проти. Але він прохав, аби Москва гарантувала транзит газу територією України принаймні на рівні 100 млрд. кубометрів на рік. А Росія стільки газу для української труби вже не має. РФ посилається на падіння попиту у Європі, на те, що запровадження енергозберігаючих технологій там уже дало свій результат. А ще ж є перспектива отримати значно дешевший сланцевий газ, яким світова економіка вже усерйоз переймається. Росіяни усе це чудово розуміють, але й далі продовжують будувати потужні газогони в обхід України.

 

До речі, два тижні тому, коли Путін приїжджав до Києва, подібним чином росіяни поставили питання стосовно нафти. РФ зажадала, щоб нафтогін «Одеса-Броди» залишався в її розпорядженні, качав нафту задом наперед, аби лише вона не потрапляла до Білорусі! Утім, Путін ніяких гарантій щодо заповнення труби, звісно, не давав. Просто вимагав від Януковича покірності, тобто, доручення України до ініційованої Кремлем нафтової блокади держави Лукашенка. Не вдалося. Подейкують, що тоді Путін з’явився з синцем під оком. Розповідав, ніби об двері вдарився. Правда чи анекдот – не знаємо тепер у що й вірити…

 

А тим часом російські ЗМІ опублікували інтерв’ю з директором Міжнародного інституту трансформації суспільстві Олегом Соскіним, у якому він натякнув, що надалі Янукович буде витісняти російський капітал з України на користь донецького. Соскін назвав утопією спільні проекти в енергетичній, суднобудівній та авіабудівній галузі. Й росіяни через власні ЗМІ почули, що Януковичу потрібна була проросійська риторика лише у передвиборчий період, а зараз вона відходить на другий план. Хоч нам, українцям, котрі бачили щоденну здачу інтересів своєї держави на користь сусідньої, у це не віриться, російське суспільство в чергове почуло, що їх «зрадили». Отже, ще раз налито масло у вогонь антиукраїнських настроїв. Якщо так, то варто очікувати наступних демонстрацій викривальних фільмів про Януковича на підконтрольних каналах російського телебачення. Крім того, продовжитаться спроби пересварити Україну з іншими державами, щоб вона, бідолашна, не мала до кого звернутися, окрім Москви.

 

Те, що цього зараз не вдалося у випадку з Біллоруссю, не означає, що такі спроби припиняться. Якщо не нафта, то інші приводи знайдуться. Ось український прем’єр Азаров їздив днями до Чехії агітувати взяти участь у модернізації нашої газотранспортної системи. Дивна річ. Ніби вже трубу «Газпрому» віддавали, а тут уже й європейську країну хочуть залучити. Утім, навряд чи справа зайде далі від декларативних заяв. Бо ж, мабуть, не даремно жодна з країн ЄС не зголосилася спільно з Україною займатися транзитом газу. Що це: невміння українців вести перемовини та дотримуватися слова чи кремлівський шантаж потенційних партнерів України? Зважаючи на останні події, запитання усе ж залишається відкритим. Зрештою, Москва себе вже не раз так поводила. І тоді, коли нещодавно намагалася тиснути на Ізраїль, щоб той зрікся визнання факту Голодомору в Україні 1932-1933 р.р., хоч євреї досі й не визнали його геноцидом, а лише злочином проти населення. Відкритим залишається ще одне питання: чому Москва несподівано для всіх визнала Катиньську трагедію злочином сталінського режиму? Чи не зроблено це за поступки Польщі у ставленні до України? Раніше, згадаймо, кремлівська влада несподівано стала на бік США у іранському питанні. Що РФ має отримати натомість? Чи, часом не байдужість США до долі України?

 

На жаль, міжнародні новини нам мало не щодня підкидають подібні питання. Чіткої відповіді на них, як правило, немає. Є лише підозри та дивна географія – усі ниточки ведуть до Москви.