"І кожен варт своєї долі – чи то людина, чи народ”.
Борис Тен
Якщо
застосувати твердження житомирського поета, що винесено в епіграф,
конкретно до нашого, українського народу, то погодьтеся з тим, що з
проголошенням незалежності 1991 року, ми маємо таку владу, на яку
спромоглися знайти серед залишків недомордованої інтелігенції, яку не
встигли донищити поневолювачі України. Назвати ту дещицю творчої
інтелігенції, що вціліла після багатьох століть полювання за патріотами
української національної держави, елітою нації, було б великим гріхом.
Українці, котрі поголовно, лише за те, що вони українці, винищувалися,
винищувалися дійсно за елітною ознакою (кращий працівник розумової
праці, кращий хлібороб, кращий ремісник і т.д.), після розпаду
тоталітарного комуністичного злочинного режиму, отримали незалежність
будучи важко хворою нацією. Попри селекційний відбір еліти нації на її
фізичне винищення, одночасно була задіяна потужна пропагандивна машина
на вихолощення з пам’яті вцілілих українців знань історії нашого народу,
викорінювалися кращі національні традиції, культура, релігія і мораль.
Натомість різноманітні спілки, спілки художників, письменників,
кінометографістів та інші, ще з дитячого садочка, школи, ВУЗів,
втокмачували в голови народженим, при тоталітарному москвинському
режимі, спотворену історію, напів-тваринну мораль, неповагу до
авторитету батьків та дідів, а замість усталених релігійних канонів
насаджувалася новітня псевдо релігія – поклоніння вождям комуністичного
режиму. Монополія єдиної юдео-московитської расистської комуністичної
партії підсилювалася "школою комунізму” – теж монопольним профсоюзом.
Будь-який непослух строго карався комуністичною "інквизицією”, всюдисущим КДБ.
Не дивно, що в Україні за роки незалежності уряди мінялися мов у калейдоскопі скельця, але приходили "все не ті”. А де взятися тим, лучшим, як писав Дмитро Донцов, коли до всіх гілок влади обирали "кращих” з-поміж гірших, обирали менше зло. За майже столітнє панування в Україні юдео-московитів, kоли
будь-яка ініціатива каралася законом, коли за народ думало "мудре”
кремлівське керівництво та його послушні маріонетки від партійного
керівництва республіканських столиць, областей, районів і аж до
окріпаченого села, переважна маса українців відучилася творчо мислити,
а, уже вроджений після голодомору, страх сковував розум, паралізував
природне бажання волі, нівелював людську гідність і почуття колективної
честі. Народ перетворився в населення, юрбу, втратив ознаки єдиного
цілого, нації.
За
півстолітні повоєнні роки, на теренах України від Луганська до
Ужгорода, за відсутності приватної власності, при активному,
примусовому, перемішуванні випускників вузів по республіках та засиланні
в Україну інородної молоді, величезній кількості військових гарнізонів,
де переважали москалі та інші нацмени, бо українців посилали служити в
інші республіки, український етнос наблизився до критичної межі
існування нації. При жебрацьких зарплатах працівників фабрик і заводів, і
повної відсутності оплати праці селян на державних
сільгоспкооперативах, памятаючи про страхітливий голод, український
народ, щоби вижити і прогодувати дітей, навчився красти. Крали всі!
Крали робітники, крав так званий ІТР, крали директори і ділилися з
ОБХСС, з працівниками обкомів та міськомів. На того хто не "ніс” дивилися
мов на провокатора, або на потенційного донощика. На харчових
підприємствах, різних базах та державних холодильниках зарплата була
зумисне мізерною, "бо вони собі вкрадуть”.
І дійсно крали! Крали, щоби вижити і щоби продати, тобто збагатитися.
При постійному суцільному дефіциті продуктів, промтоварів, будматеріалів
і всьому іншому, жив краще той, хто мав доступ до дефіциту, бо в країні
панував "бартерний” обмін краденим. Так поступово і наполегливо
створювалися умови духовного зубожіння народу, виродження нації і
перетворення народу в юрбу (охлос).
В
своєму романі «Первоміст» Павло Загребельний описує період княжої доби
перед самою навалою монголо-татарів на Київську Русь. Люд, що був
позбавлений, внаслідок насильницького хрищення, духовних пастирів, не
слухав князів, а лише ревів під мурами княжих хоромів, вимагаючи «мняса і
видовищ», а про єдність заради захисту Вітчизни мало хто слухав, тим
паче, що підстіпні бояри, за спиною князя вели таємні переговори з
Батиєм. Суздальське князівство зі своїм Олександром Невським уже давно
було на боці орди, останній мав відповідний «ярлик» на право збирати
дань для хана. За 70 років московсько-ординського панування над
Україною-Руссю, український народ зробив подорож у часі в своє добатиєве
минуле, тобто на сімсот років назад. З памяті українського народу
червоним канібалам майже вдалося стерти всі етапи пятсотлітнього
цивілізаційного розвитку нації. За роки неволі, на виправдання власної
нікчемності, напридумували таких же нікчемних приповідок: "Не дай боже з Івана пана”, лінюхи придумали – "Як бог дасть, то і в вікно подасть” – не борись, не старайся, бо все марно і від тебе нічого не залежить, бо "все від Бога” і губителі нації теж...
Ленінське облудне гасло, що й кухарка може керувати державою, українські лакеї Кремля, так звані творці "соцреалізму”, перефразували – "Хай чабан – усі гукнули – за отамана буде!” Розпалася імперія ГУЛАГів, але революційна повінь, весна народів, на своїх бурхливих хвилях, мов тріску чи коров’ячий
кізяк винесла на вершину влади все оте продажне письменницьке сміття.
Нічого не вміючи робити, окрім славити поневолювачів народу, вони
намертво вгрузли своїми ожирілими тлустими сідницями в депутатські
крісла Верховної ради України, а тим часом комсомольска шпана, яка
покривала спільно з ОБХСС різних "несунів”, великих і малих, кинулася
грабувати банки, нерухомість, підприємства, землю в містах та навколо
них. Через "кухарок” і "чабанів” у Верховній раді, розбагатіла комса
добилася, шляхом підкупу депутатів, прийняття таких законів в Україні,
які дали можливість різного гатунку космополітичним кримінальникам стати
теж депутатами всіх рівнів, утворити так звані партії, насправді
бізнес-клани і в третє тисячоліття українську державу очолили три
бізнес-блоки, котрі, з якогось дива, зареєстровані як українські партії.
Ці так звані партії почергово тримають віжки державокерування,
ідеологічно вони є антинаціональні, відрізняються лише прізвищами
лідерів та відмінними симпатіями до різних недругів української
національної держави. Хоча основний їхній пріоритет – це нажива.
Оскільки
свідомість здеградованого народу нижче критичної межі, то такий народ
важко назвати нацією, свідомої своєї історичної національної місії в
числі рівних вільних націй світу. Греки несвідомі юрби народу називали
охлосом, а відповідно владу, – що вони її собі обирають, – охлократією,
котра при певних умовах плавно переходить в тиранію, де юрба
перетворюється в отару, "чабан” – в різника, а сторожові "пси” – у вовків (визначення Дмитра Донцова, "Дух отари і Дух провідництва”, 1942р.) Але народ тяжів і тяжітиме до провідництва, а тому так легко пішов за новим "Месією”, Віктором Ющенком у 2004 році.
Епоха президентства Віктора Ющенка –
це був час надій, сподівань і гірких розчарувань. Водночас, саме
Президент Віктор Ющенко заставив крадіїв, несунів, всю оту спекулятивну
човникову базарну чернь, пригадати на якій землі вони живуть, чиїх
батьків вони діти, яка страхітлива доля спіткала їхніх дідів і прадідів.
Саме Президент Ющенко насмілився назвати речі своїми іменами і "воріженьків” ворогами. Саме він нагадав українцям оте призабуте слово "нація”,
вголос нагадав українцям не лише про поразки, але й про перемоги. Це
Президент Ющенко, перший порадянський керівник держави заговорив і
віддав шану визвольним змаганням з-під Московитської деспотії, починаючи
від Івана Мазепи до Степана Бандери. Він почав з самого головного – з
відродження пам’яті
народної, політичної свідомості. Він зробив крок, перший крок,
відродження національної свідомості, як найвищий посадовець держави і
цього уже не забути, як і не забути того уроку національної єдності, що
його українці здобули з допомогою Ющенка на Майдані.
Ще більше Ющенку не вдалося зробити.
Бо чинити національні справи можливо лише з самосвідомою нацією, а з
протестною юрбою, та космоплітичними "боярами”, різними червоненками,
жваніями, комсомольцями матвієнками, бригадирами плющами та балогами, за
відсутності національної конкретної ідеології, можливо щось зруйнувати,
але збудувати націократичну державу ота космополітична корислива чернь
не здатна була від природи. Була потреба в великих грoшах,
були жорсткі зобов’язання, котрі необхідно було виконувати, і було
отруєння і безліч хірургічних операцій на котрі теж потрібні були кошти.
І був шантаж, як свого часу шантажували Хмеля, Виговського, Мазепу.
Йшла жорстока боротьба антинаціональних, космополітичних і
промосковських сил в Україні, насамперед "любих друзів” проти
Ющенка, а в його особі, проти несміливих спроб будувати Українську
Україну. Без парламентської більшості, з різношерстною так званою "Нашою
Україною”, яка його зраджувала на кожному кроці, з космополітичною
союзницею, яка марила короною імператриці єврейської України, з
ліберальними переконаннями в оточенні вовчої зграї, необхідно було
показати, принаймні, гострі роги і міць буй-тура...
Президентство Віктора Януковича. На цю пору – це саме той керівник країни, населення якої ще не усвідомило себе нацією і стогне за "сильною рукою”, вочевидь потрібно розуміти, що в тій "сильній руці” мусить
бути добрячий гарапник! Це мрія рабів, – хоча завтра погонять на арену
вбивати один одного, але кусень мясива кидають, мов псу, та й рабиню
перед боєм запускають до клітки. Харизматичний, вольовий керівник партії
регіонів Віктор Федорович ще лишень приміряє на себе важку "шапку Мономаха”.
І. враховуючи його вольовий характер, Лише від нього залежить чи стане
та "шапка” короною, єврейською ярмулкою чи просто азійською тюбетєйкою
(чим, до речі й була "шапка Мономаха”, на відміну від королівської
корони Данила Галицького). Бо сьогодні, при всіх повноваженнях, при всій
повноті влади в державі, ніхто і ніщо Президенту України, Віктору
Януковичу, не перешкоджає і не може перешкодити будувати міцну
самодостатню українську національну державу, що має такий родовід.
Віктор Ющенко несміливо це почав, Віктор Янукович має час, при бажанні, з
більшим успіхом, продовжити цю благородну справу служіння народу, що
дав йому надзвичайні повноваження. Служити
Батьківщині – найпочесніший обовязок кожного українця, і все українство
підтримає кожен крок, кожну дію, що буде спрямована на користь
української національної держави Президентом Дмитро Донцов стверджував,
що людину оцінюють не за тим. що вона каже, а за її вчинками на користь
нації.
Товариство
Відродження української нації, що ставить собі за мету відроджувати
кращі традиції української нації, щиро підтримає кроки чинної влади в
Україні. які будуть відповідати принципам українського патріотизму і
національного солідаризму. Сама посада Президента зобовязує його
працювати в розбудові самодостатньої української держави, в котрій
українець буде господарем на своїй землі і де будуть гарантовані рівні з
нами права всім національним меншинам, що мають свої державні утворення
поза україною, не так як це вчинила Росія, котра заборонила існування
останньої в росії української громадської організації. Задача
українського Президента або відновити право укранців Московщини на
громадські організації, aбо вчинити по аналогії з різними, багаточисельними
російськми організаціями в Україні. Повинна бути національна і
соціальна справедливість, якщо ми будуємо добросусідські стосунки з
Росією та іншими сусідами.
29 листопада 2010 року
ГоловаВГО ТВУН Іван Любас
http://www.klich.at.ua/publ/kritichna_mezha_ukrajinskoji_naciji/1-1-0-404
|
