В Інтернеті смакують новину про те, що буцімто відома націоналістка Ірина Фаріон стала членом КПРС 25 років тому.
Не менш відомий журналіст Юрій Шеляженко, який зараз редагує
інтернет-видання "Украинский диссидент”, виклав скановані протоколи
прийняття Ірини Фаріон у комуністи. Він звернувся до Держархіву з
проханням надати йому такий документ, але отримав відмову. Лише судове
рішення дозволило опублікувати сенсаційну новину.
Скажу відразу наступне. За великим рахунком, мене не цікавить, чи була
Фаріон комуністкою, чи ні. Головне для мене не те, ким була людина в
минулому, а тим, ким вона є зараз і якою є її націленість на майбутнє.
Ірина Фаріон заперечила свою причетність до компартії, що робила й
раніше. Можна було би припустити, що опубліковані документи – добре
спланована фальшивка. Пам’ятаємо, як Фаріон "діставали” різні її
супротивники з того часу, як вона балотувалася в народні депутати
України, а потім ним стала. Здавалося, вершиною спецоперації була
опублікована фотографія, де Фаріон красується з мобілкою, на якій брелок
у вигляді російської матрьошки. Проте, як з’ясувалося, це верхівка
айсбергу.
І все-таки мені здається, що документ відповідає дійсності, а нам давно вже слід говорити про щирість у політиці.
Я не збираюся бути адвокатом Ірини Дмитрівни, хоча відразу зазначу, що є
її симпатиком. Коли нахабно тебе знищують у власній країні, треба діяти
лише бандерівськими методами з урахуванням мирного, а не військового
часу.
Звичайно, якщо все це правда і дійсно Фаріон була комуністкою
(Симоненко уже встиг охрестити її зрадницею), то глупо зараз
заперечувати цей факт, що робить націоналістка. Краще змиритися з
тимчасовою поразкою, що означає втрату певної частини твоїх
прихильників, але це явно не критичний момент.
Мені довелося спостерігати, як на зламі 1988-1990 років чимало розумних
людей ішли в КПРС, хоча бачили, які процеси відбуваються у суспільстві.
Це при тім, що звідти намагались якомога швидше втекти ті з розумних
людей, які стали комуністами раніше. Мабуть, слід ще вивчити цей
феномен, чому одні повірили горбачовській перебудові й хотіли це
закріпити членством у КПРС, а інші швидко розчарувалися в
псевдо-новаціях останнього генсека і хотіли розірвати з партією.
Мені невідомі мотиви, чому Фаріон стала комуністкою, якщо це справді не
вишукана провокація, організована спецслужбами з метою дискредитації
"Свободи” через насамперед дискредитацію її лідерів. Але саме в 1988
році націоналістичні мотиви були притлумлені тими ж спецслужбами, а
розумні люди шукали вихід із ситуації – інтуїтивно, часто з помилками.
Скільки зараз українофобної сволоти із радістю накинулося на Фаріон.
Інтернет кишить від їх сарказму і принижень. З іншого боку, проти
націоналістки ополчилися патрійоти і патрійотки, які все життя ховалися в
своїх схронах-кухнях, хизуючись вишиванками і колядками, але не
вдаряючи палець об палець для утвердження українського, не ризикуючи
власним життям і здоров’ям.
Усього цього могло не бути, якби в політиці сповідували принцип
щирості. Це я говорю не лише про Фаріон, а про багатьох, якщо не всіх
наших політиків. Якраз боязнь постати перед людьми справжніми примушує
політиканів прикрашати свою біографію неіснуючими епізодами або
прибирати те, що може нашкодити на виборах.
Очевидно, що політика і мораль – речі несумісні, що би і хто не говорив
на цю тему. Не можна бути трішки аморальним, як не можна бути трішки
вагітною. Не можна казати, що аморальність влади є набагато більшою, ніж
аморальність опозиції, бо аморальність і в Африці аморальність.
Ідеального суспільства, як і ідеального політика, ми ніколи не
витворимо, але принаймні прагнути до цього треба.
Я не знаю, яку мету переслідував Юрій Шеляженко, викриваючи Ірину
Фаріон. Можливо, підлу й підступну. А, можливо, чесну й благородну. Але я
вітаю його прагнення до справедливості і не погоджуюсь з оцінками
націоналістки на його адресу.
Вся біда в тім, що можна надрукувати тонни компромату на наших
політиків, але в принципі ситуація не зміниться. У випадку Фаріон можна
сказати, що націоналістка стане ще більш агресивною стосовно
українофобів, а ті, хто підтримував її, підтримуватимуть і далі, як і
ті, хто ганив її, робитимуть це знову. Тільки все робитиметься тепер на
вищому рівні, провокуючи ситуацію до непередбачуваних наслідків.
І все ж подібні тонни компромату на наших політиків треба друкувати й
друкувати. У людей має виробитися чітке усвідомлення, що брехня політика
має бути покарана – і не лише голосуванням на виборах, а й юридично. За
брехню треба позбавляти депутатських мандатів, за невиконання обіцянок –
треба в шию гнати міських голів, за нещирість – узагалі не допускати до
політичної діяльності.
Наше суспільство уражене вірусом нещирості, а тому не доводиться
сподіватися на щирість українських політиків, адже вони є відображенням
електорату. Проте саме на них лежить відповідальність за виховання цього
електорату, піднесення його до норм моралі, а не лише турбота про те,
як він проголосує на виборах.
Допоки в нашому суспільстві не буде моральної компоненти, підкріпленої
законодавчо і юридично, говорити про Україну як цивілізовану державу не
доводиться.
| 