Тихе мовчання українських інтелектуалів, на тлі жорсткої критики українськими журналістами та опозиційними політиками українських же посадовців, та всього комплексу дій влади довкола присудження мирного Нобеля китайському інтелектуалові і правозахисникові Лю Сяобо має своє концептуальне пояснення. І причин тут багато. Не лише спроба маленького демаршу, щодо "гальмонутого і розслабленого" західного світу. Україна не спробувала сама бути не з Заходом, її спробували зі Сходом!

Найперша причина -це унікальна пасивність українського інтелектуального середовища як у стосунках із Нобелівським комітетом, так і з ПЕН-центром. України на Нобелівській карті нема. Тобто, вона присутня як мала батьківщина, тобто місце народження для багатьох лауреатів, але не місце самореалізації. А щодо українців, то тут сюжетів багато – найвідоміші це смерть Івана Франка, котра зробила лауреатом здається Ромена Роллана, і смерть Стуса в передчутті лауреатства. Але мати героя і не мати структури на просування свого героя – здається споконвічний український ганж. Хтось наприклад чув за останні десять років хоч одну заяву Українського ПЕН-у, особливо на тлі смерті Гонгадзе чи останнього топтання держави по ліцензіях Тві? Не чув, і не почує, тому що це інтелектуальне середовище просто змаліло до рівня порятунку власного кендюха. А от у противсіхозі з його нинішніми наслідками повправлялося доволі успішно. А хоч хтось колись чув про гіпотетичне клопотання українських інституцій про нобелівське лавреатство хоча б для Ліни Костенко, котрі позализували її з нагоди ювілею (трішки і наозирці) і пустилися далі вирятовувати все того ж кендюха. Так і народжуються національні кормплекси! Окремою главою у провінціалізації України постає логіка дій Національної Академії Наук. Адже саме голос цієї інституції має суттєву вагу загальній містиці висування на Нобеля. Принаймні значно суттєвішу ніж творчі спілки чи той же ПЕН-центр.

А тепер про логіку сюжету з самим Лю Сяобо та про український комплекс. Про аналогію яка напрошується сама. Марксистський авторитаризм помножений на російський менталітет це зовсі не те що марксизм і китайський менталітет. І тут чомусь на поверні саме історія не Шолохова, не Бориса Пастернака, а саме найвикривальнішого викривача сталінізму Олександра Солженіцина, котрого як відомо в тих же сталінських таборах врятували українці від випадкової урківської заточки, врятували для світової слави і... для подальшої його, вже уславленого, боротьби за заганяння батьківщини своїх рятівників-України у імперське стійло. Гідна України і українців дяка за порятунок. Мовчання щодо Лю Сяобо якраз є задавненим острахом щодо сюжету з Солженіцим. Китай сприймається багатьма в Україні як аналог радянської імперії, і тому багато хто з українських інтелектуалів не ризикує однозначно оцінювати боротьбу Лю Сяобо за демократизацію цієї імперії саме як боротьбу лише за демократизацію але без перспективи національного самовизначення для народів Китаю. Правда така, що держава Україна приречена на коректність щодо Китаю і разом з тим має існувати якась інша комунікація. І ця інша комунікація – саме розкіш західного світу, що у стосунках зі світом посттоталітарним часто виявляється непояснимим для західної свідомості. Так паралельно з демократизацією Росії частина її інтелектуалів набула свого часу такого імперського шалу, що цей шал вже став загрожувати самій Росії націй а не Росії-нації. Китайський менталітет далекий і разом з тим близький – і Китай і Україна має спільні кордони з РФ і нинішній світ сполучених судин фіксує вже навіть не дії, а вже навіть невисловлені наміри, і відповідно вчиться запобігати цим лише намірам. Зрозуміло лише, що вся ця напівспроба побавитися у маленький національний демаршик на тлі глобального самовизначення для України вдалася – чиновники зіграли в яскравіший і самодостатніший сценарій ніж інтелектуали. А свобода – це коли художник змушує чиновника працювати на націю. А не коли чиновник художника! Бо натхнення з-під палки, як відомо, не приходить, але ця, чи то тоталітарна, чи то ментальна палиця таки створює таких як Лю Сяобо, а якщо не створює, то власне, заганяє в такий сюжет, який і показує вповні настільки людина є людиною, і нація є нацією.

Володимир Цибулько

http://blogs.pravda.com.ua/authors/tsybulko/4d0682d11fd49/