«Їм плюнули в глаза, а вони щасливі – Божа роса!»
Хамство
кремлівського держиморди не має меж, гвалтівник волелюбного чеченського
народу, що вкрив ганьбою простий російський народ понад десятилітньою
війною проти Ічкерії заради Грозненської нафти і газу, – посмів
принизити весь український народ, принизливою заявою про те, що участь
України в Другій світовій війні незначна. Я
син фронтовика, Любаса Василя Івановича, який загинув у тій війні на
Одері, сам учасник бойових дій, якого ненажерні загарбники,
імпер-комуністи, в числі інших українців кинули були на бойню, щоби
придушити угорську визвольну революцію в 1956 році; десятилітня війна
проти афганського нескореного народу, яку розв’язали тридцять літ тому
кремлівські кати, скалічила фізично і духовно кожного молодого українця,
що відбував строкову службу і вимушено приймав участь у війні проти
стариків і дітей, проти народу з незрозумілою ментальністю гордих орлів,
чужою релігією, що воліли вмерти ніж скоритися зайдам. Те що та війна й
досі не закінчена, винна богом проклята імпер-шовіністична кремлівська
верхівка. «Сортирний мочила» є лише правонаступником і старанним
виконавцем ординської канібальської політики Москви. Це лише окремі
штрихи всіх загарбницьких воєн, котрі Москва чинила руками українців і
за які їй немає прощення.
Український
народ, що втратив у війні, яку розв’язали нацисти Берліна та Москви,
таку ж кількість українців як і підчас зумисного Голодомору, має всі
підстави вимагати від сусідів шанобливого ставлення і співчуття. Не
кажучи про те, що Москва, – за прикладом того, як Берлін відшкодував
моральні, матеріальні і людські втрати Ізраїлю, – мала би відшкодувати
українській нації за Голодомор, за вивезення історичних і культурних
цінностей з України до музеїв Москви та Ленінграду, за Чорнобиль та інші
рукотворні екологічні злочини, в тім числі й цілу вервечку помийних
гребель вздовж Дніпра, що поховали 600 тисяч українських чорноземів та
всю територію Козацької республіки, інші лиха і збитки за час жорстокого
і безграмотного панування над Україною.
Жодного
кілограма золота, що його добували українські політкаторжани на
Сахаліні, на Забайкалллі та в Семипалатинській області, українська
держава, після розпаду СРСР, досі ще не отримала, як і жодного карата
алмазних запасів. Всі знахідки археологів, при розкопці скіфських могил,
в тім числі й вироби з золота та янтарю теж осіли в Москві та
Ленінграді. Але чи варто далі вести лік збитків, що їх завдано
московськми імпершовіністами? Чорноморський флот, бухти і маяки
Чорноморського узбережжя, теж досі, без відповідної сплати вартості
оренди, використовуються москалями...
Уже
півтори сотні років споглядає Пророк Національного Відродження, Тарас
Шевченко, з Небес і не бачить отого омріяного «Вашингтона» та злагоди
між українцями, хоча «молив нас і благав» у своїй творчості. А без
солідарної праці всіх українців, солідарного захисту нації і
національної держави, і буде таке становище українського етносу, коли
українцями керують зайди, національні меншини, котрі, як влучно
висовився Премєр-міністр, Микола Азаров, давно перетворилися в
кровососів, що обезкровлюють українську економіку і витісняють корінну
націю за межі рідної країни, натомість наводнюючи звільнені терени
китайцями, корейцями, африканцями тощо. Як справедливо років п’ять
тому сказав у Карпатах депутат ВР України, Олег Тягнибок: «Україною
нині керують жиди і москалі!..» Не маючи нічого проти жидівської і
москальської націй, не заперечуючи їхнього права на національні держави
(і вони їх мають поза Україною!), як і на те, що лояльні до нас і ті й
ті, національні меншини, повинні мати рівні соцільні права, але
заперечуємо проти національної і соціальної несправедливості. Бо якщо,
наприклад жидів в Україні на цю пору є 0,2% від усього населення, то і в
представницьких органах влади їх повинно теж бути 0,2%! Не так як це є
насправді сьогодні, коли у ВР України неукраїнців понад 350 осіб, тобто
більшість. По суті, влада в сучасній Україні є окупованою
російськомовними національними меншинами. Вони ж мають ґаранта власних
прав і свобод, що з якогось дива не захотів, чи не зумів (що одно й теж
саме) стати Ґарантом Української національної держави.
Бо якби Україна мала свого Президента, то у відповідь на хамський виступ прем’єр-міністра
(не якогось там затуліна!) сусідньої держави, незалежно від величини
тої країни, та прізвища хама, мала бути по всіх дипломатичних колах
озвучена Нота протесту і вимога до Президента тої країни вибачитися за
недипломатичне вислолювання свого підлеглого. Такого вольового
українського Президента, який захищає честь і гідність власного народу,
підтримали б і етнічні українці, і національні меншини, всі громадяни
України! На жаль, громадяни України не мають ні Президента, ні міністра
Закордонних справ, обов’язок яких якраз і полягає в тому, щоби захищати
честь і гідність нації і національної держави.
Не
маємо ми, українці, і українських національних партій, здатних
захистити ( чи бодай виступити публічно з вимогою до чинної влади
відрегаувати на приниження національної честі народу України) честь і
гідність нації, що винесла на своїх плечах: спочатку економічний тягар
індустріалізації та електрофікації СРСР, штучний голодомор, а потім
розвязаний Москвою пожар другої світової війни, який подвійним катком
прокотився Україною. Як і чинна
влада, що лише витерла писок, обпльований московським хамом, так і всі
без винятку партії України, не виступили ні пікетуванням Російського
посольства в Україні, ні пікетування Кабміну, адміністрації Президента,
мітингів – ні чичирк! Тож, маємо всі підстави вважати, що
наразі українська нація не спромоглася вилонити власні національні
партії, а має псевдо-національні кишенькові партії, котрі якийсь
Костенко, Гриценко, Яценюк, Тарасюк чи Тягнибок витягують з кишені, щоби
помахати перед телеобєктивом, що така партія є, або промарширувати, з
дозволу влади і на гроші олігархів, Хрещатиком, щоби прокричати
«Ганьба!» комуністам, чи «Слава!» УПА, але ніколи не протестують проти
антинаціональних дій промосковської влади в Україні.
Так
звані націонал-патріотичні партії України на цю пору найбільше
бентежить питання і спосіб як продовжити своє перебування під куполом у
ВР, а на випадок виборів до кого і як прилипнути, щоби знову попасти в
дармоїди. Виступити проти Віктора Федоровича вони не можуть, бо саме
вони потрошили Помаранчеву більшість, вели закулісні переговори з
регіоналами, схиляли до цього Президента Ющенка. У кожного з них,
лідерів тих «диванних» партійок, є якийсь бізнес, тому й сидять тихо мов
миші, боячись писнути проти антиукраїнських дій влади чи хамських
випадів сусідів. Дехто пригрівся у владних коридорах і теж мовчить.
Декого сьогодні преса звинувачує в тому, що той чи інший керівник партії
отримує гроші в олігархів з партії регіонів, як наприклад, газета
«Експрес» постійно топчеться по голові партії ВО «Свобода», а той
«мужньо» мовчить у відповідь. Чи піде «на барикади» Юрій Костенко, коли
його депутат, глава фірми «Оболонь» не лише поїть пивом регіоналів, але й
старанно натискає на кнопку, голосуючи за антиукраїнські рішення так
званої більшості? Чи виступить персональний опозиціонер Президента, друг
Льовочкіна й Фірташа, Арсен Яценюк, проти принижень гідності українців і
повзучої колонізації України, Москвою?
Про партію шановної Юлії Володимирівни варто сказати окремо.
Друга за чисельністю партія в Україні після партії регіонів, партія
«Батьківщина», що виросла з партії «Громада», після втечі з України її
голови, прем’єр-міністра Павла Лазаренка і арешту його в Америці. Юлія
Володимирівна, Дніпропетровська бізнесменка газом, швиденько
відмежувалася від опального прем’єра і
створила власну партію. Виступаючи у 2002 році перед виборами в Житомирі
Юлія Володимирівна закликала виборців: «Не вірте жодним лідерам, не
вірте жодним ідеологіям!..» Перебуваючи від партії УРП в блоці БЮТ, куди
входила ще сектантська партія Василя Онопенка, голова ЖОО УРП, Любас,
редактор газети «Клич нації», в статті «Про що не сказала Юлія
Володимирівна», вперше скритикував безідеологічність Тимошенко. Варто
віддати належне леді «Ю» свій космополітизм вона ніколи не скривала,
завжди виступала проти визнання воюючою стороною у визвольній борні
ОУН-УПА, особливо тоді, коли вона входила до так званого європейського
соціалістичного «центризму», конкуруючи в Україні з О.О. Морозом у
своєму антинаціоналізмі. Акценти Юлії Володимирівни дещо змінилися з
часом. Але несприйняття національної ідеології і ролі Провідника Нації
вона зберегла і на виборах 2006 року, і 2007р. Принцип членства в партії
«Батьківщина» не мав нічого спільного зі списком кандидатів у депутати
до всіх рад. Залежно від рівня рад, плата за прохідне місце була сталою і
твердою. Та ціна недоторканості не була аж надто втаємничена і була на
слуху, щоби кожен злодюга міг прицінитися.
Юлія
Володимирівна вміло тримала напіввійськову дисципліну у партії і блоці
свого імені до тих пір, доки появилася спокуса стати на голову вище
президента держави, завдяки поправок до Коституції України, згідно яких
вона, як прем’єр, була незалежнa від
Президента держави та його рішення. Протистояння, що розпочалися між
главою держави і прем’єром, вміло використала партія регіонів, котра
шляхом переговорів з «любими друзями» Президента, деякими членами
помаранчевої більшості такими як Іван Плющ, Анатолій Матвієнко іншими,
почали розвалювати ту збірну команду дев’яти кишенькових партій, амбіції
лідерів тих партій були стократ вищими зничимості тих віртуальних
організацій, що вони їх очолювали і почався повний розгардіяш, якщо
додати сюди бездарність голови ВР, Арсенія Яценюка, і його залежність
від Балоги та деяких депутатів від регіонів, як виявилося згодом.
А
тим часом, Віктор Андрійович, Президент України, з великими потугами
почав вивільнятися з обіймів «любих друзів», де-далі більше набував рис
лідера української нації, хоча й ліберально зорієнтованого, а тому
слабкого, що вкрай почало тривожити Москву і олігархів як самої партії
«Батьківщина, так і з партії регіонів. Намагання Віктора Ющенка вести
окрему від Москви національну політику, відродження ним історичної
пам’яті внесло сумяття в їхні ряди, об’єднало їх у ненависті проти
Президента. що посмів націоналізовуватися. Не дивно, що на вересень 2008
року появився спільний проект так званої «Ширки» – широкої коаліції ПР,
БЮТ і деяких партій з блоку «Наша Україна». І лише погроза Ющенка
достроково скласти свої президентські повноваження і оголосити
дострокові вибори Президента України, зупинило змовників, що йшли на
зраду волевиявлення виборців України. А даремно не оголосив! – програш і
Януковичу, і Тимошенко на той час був гарантований. Вочевидь, що й
Віктор Ющенко не готовий був пожертвувати власною посадою заради
благополуччя нації.
Страхи
минулися, далі ми отримали, на що заслуговували, – отримали перемогу
промоскоської національної меншини, до складу якої входять суто
московити і інша російськомовна дрібнота, що завше лизала зад будь-якому
завойовнику і поповнювала лакейські передпокої панів. Заспокоївшись,
отримавши власного гаранта накраденої власності, олігархи-космополіти,
для зручності, сконцентрувалися з двох партій в одній, промосковській
ПР, віддавши на заклання екс-прем’єра Юлію Тимошенко. Засудити її, чи
колишнього прем’єра Віктора Януковича, Кінаха, Пустовойтенка чи Кучму, pозумний
прокурор завжди знайде за що, бо всі працювали, не рахуючись на з
Конституцією, ні з чинними законами України. Та й, зрештою, жоден з
урядів не формувався за конкурсною основою зі спеціалістів та
патріотів-українців, а за політичною квотою партій, та особистою
відданістю претендента на посаду прем’єру чи Президенту. Aза
дилетатські антинаціональні та антидержавні дії хтось завжди повинен
відповідати. Звісно, що було би недоречно, якби уряд Януковича не поніс
жодного покарання за той період, kоли
й він був при владі, хоча б в часи помаранчевих, правління яких так
ревно критикують нині різні чечетови та колісниченки, забуваючи про те,
що за президентства Ющенка було аж три прем’єри – двічі Юлія Тимошенко,
раз Єхануров і раз Янукович. Бардель і порушення законів, як відомо,
були при всіх трьох, а тому їх би й поставити на справедливий народний
суд, прилюдний – і на Майдані!
Та
доки влада України гризеться між собою мов пси за кістку(за переділ
накраденого та непродану ще землю), північно-східний дикун з ядерною
дубинкою, тиснучи на відомі йому компромативнi кнопки
щодо наших-ненаших владців, шельмує народ україни і чималими шматками
заковтує українську власність. У 21 сторіччі, на початку третього
розвинутого тисячоліття, Україна не має національного інформацйного
простору, кіно і радіо-телебачення, друкованих засобів масової
інформації. При релігійному, духовному, псевдо-культурному
жидівсько-російському засиллі, українська молодь втрачає національну
індентичність значно швидшими темпами ніж за часів сталінізму, – нація
без національно свідомої молоді немає майбутнього.
В
Україні виродилися чоловіки, для яких за Честь було захистити матір,
Вітчизну. Немає й офіцерів про яких співала співачка Раїса Кириченко:
«Честь маємо, панове офіцери!.. немає ні честі, ні українських офіцерів,
– раз нікому захистити Честь Нації. Маємо бездомних офіцерів з партії
«Захисники Вітчизни», але ті розуміють під цим словом Росію, а не
Україну.
22 грудня 2010 року
Іван Любас
|
